blog UA

Як я склала кваліфікаційний іспит у Словаччині з першого разу — історія лікаря-інфекціоніста

Коли ти лікар з освітою, досвідом і покликанням, але переїжджаєш в іншу країну — усе починається з чистого аркуша. Так було і в мене. Я — Єлизавета Нікітіна, лікар-інфекціоніст. Кілька років тому я опинилася у Словаччині. Без розуміння, чи залишимось ми тут надовго. Без впевненості в собі. І головне — без мови.

Перші кроки — найстрашніші

Я людина, якій важко виходити із зони комфорту. Було страшно подати документи. Страшно починати підготовку. Страшно йти на іспит.

Але я вирішила спробувати. Маленькими кроками. Без очікування «ідеального моменту».
  • Почала вчити словацьку і досить швидко досягла рівня B2,
  • Зрозуміла, що не знаю жодного медичного терміну — записалася на курси медичної словацької + підготовка до доповнювального іспиту від Med-Integro,
  • Подала документи на іспит — ніхто не відмовив,
  • Готувалася по 3–4 години на день.

Підготовка до «скушки» — чесно і по-справжньому

Я навіть не знала, як словацькою називаються органи. Медичних термінів — нуль.

На курсі з викладачем я не могла просто «посидіти». Мене змушували говорити, проговорювати, долати бар’єри.

Я писала схеми, проходила тести, дивилася лекції. Купила підручники з терапії та педіатрії словацькою. Працювала щодня.

Що допомогло мені пройти цей шлях

  • Курс медичної словацької від Med-Integro
  • Лекції та тести на платформі
  • Метод 15-хвилинних навчальних блоків
  • Підтримка і особиста дисципліна

Склала іспит з першого разу. Це був шок. Але приємний.

Що я відчуваю зараз

Я — повноцінний лікар у Словаччині. Залишилася тільки спеціалізація.

Але головне — я відчуваю впевненість. Впевненість, що я не пропаду. Що можу розвиватися, заробляти, бути частиною цієї системи.

Порада тим, хто тільки думає почати

Не бійтеся. Не чекайте, поки «все буде ідеально». Вчіть мову. Не відкладайте.

Кожен день зволікання — це втрачений шанс.

Якщо ви лікар і хочете пройти шлях адаптації — зверніться в Med-Integro. Там знають, як допомогти.

Повне інтерв’ю

Сьогодні у нас в гостях Єлизавета Нікітіна, лікар-інфекціоніст, яка, можна сказати, майже пройшла шлях адаптації в Словаччині, щойно успішно склала кваліфікаційний іспит — «doplňujúcu skúšku». Ми дізнаємося, з чого почався цей шлях, що було найскладніше, поговоримо про іспит і, найголовніше, з’ясуємо, як вона себе зараз почуває.

Ця відверта, жива розмова, я сподіваюся, вона вас надихне, тому що тут не теоретики, а люди, яким це вдалося.

Добрий день, Єлизавето.

Добрий день.

Давайте почнемо з першого питання.
Що стало вирішальним моментом, коли ви зрозуміли, що хочете працювати лікарем саме в Словаччині?
У першу чергу це розуміння прийшло тоді, коли я вирішила, що я буду тут залишатися, що я тут не тимчасово. І другий момент — це коли я побачила, скільки колег уже успішно працюють тут, що в цьому немає нічого складного, нічого неможливого. Отак прийшло розуміння.
Напевно, було страшно десь, у чомусь, щось. Були якісь сумніви. Можете розповісти, були, не були? Наскільки це було страшно? І найголовніше — як ви це долали?
Ну звичайно, було страшно, було незрозуміло.
Я взагалі людина, яка не дуже любить виходити із зони комфорту. Тому було страшно, було страшно, що не вийде. Може, і не варто починати, може, варто чимось простішим зайнятися.

Я для себе вирішила маленькими кроками, потроху просуватися. Подам документ — нічого страшного не станеться. Відмовлять — відмовлять, нічого страшного.

Не відмовили — добре, який наступний крок?

Наступний крок — почати підготовку до іспиту. Ну, я підготуюся, згадаю якісь старі знання. Нічого страшного.

У процесі підготовки прийняла рішення, що все ж таки піду спробую скласти іспит. Ну, спробую, може, з першого разу не вийде, нічого страшного. У мене була перерва, поки я була в декреті.

Отакими маленькими кроками я приймала рішення. Тобто не глобально, не якісь великі речі, а потроху, маленькими кроками. Ось так для мене особисто долається страх.
Тобто як у мене одразу в голові згадалася книга «Мистецтво маленьких кроків». Ви взяли цього слона, великий цей іспит, всю цю адаптацію лікаря тут і просто порізали на шматочки. Таким чином зняли важливість з кожного маленького кроку. І таким чином...
Знецінення мети.
От так от — знецінення мети. Розділення, подрібнення її й знецінення.

Це вже психологія.

Я, до речі, таким чином складав іспит з німецької.

Я теж так складала іспит з німецької.

Гаразд, тоді до іспиту. Розкажіть тоді: зрозуміло, маленькими кроками ви готувалися. Як саме ви готувалися до іспиту? Що було в пріоритеті? Що було найскладнішим?

Я розуміла, що щоб іти на іспит, треба володіти базовою мовою. Я вже перед цим, перебуваючи в Словаччині, вчила не медичну словацьку, а звичайну словацьку для повсякденного життя. Закінчила рівень B2 і зрозуміла, що далі це вже має бути спеціалізований курс. Я зрозуміла, що мені в цьому потрібна допомога, тому що зовсім ніяких медичних термінів, необхідних для лікаря, я не знала.

Я не знала, як словацькою називаються органи зовсім. Я зрозуміла, що для цього мені потрібні матеріали, потрібна допомога. Звернулася в Med-Integro, пройшла двомісячний курс із викладачем саме з медичної словацької.

Дуже вдячна викладачці. Вона змушувала використовувати ці терміни, змушувала мене говорити, долати цей мовний бар’єр.

З ким ви займалися?

З Даною.

Дана Дубовська (Dana Dubovská)? Можемо передати «привіт».

Так. Дуже дякую. Привіт.
Пройшла я цей двомісячний курс.
Велика кількість матеріалів, тести, власне, презентації. Дуже багато я звідти почерпнула як медичної інформації, так і, звичайно ж, "slovná zásoba" словникового запасу. Окрім цього, як я ще готувалася: я проходила тести на вашій платформі.

Тести теж допомагають не просто запам’ятовувати відповідь — правильна там А, Б, С — а ще й занурюватися в матеріал додатково з якогось іншого боку.
Потім що?

Потім я придбала собі підручники з педіатрії й терапії. Я розуміла, що вони мені надалі в роботі знадобляться. Тобто в мене ніколи немає проблеми вже як у практикуючого лікаря звертатися до якоїсь навчальної літератури. Тому я собі спокійно придбала вже підручники саме словацькою мовою.

Я намагалася уникати навчання рідною мовою, щоб більше зануритися в мову.

З питань, які є оприлюднені від ZSU, за цими питаннями я писала короткі нотатки. У якісь досить складні для мене теми, які вже забулися з університетської програми, я занурювалася більше, якісь читала статті.

Особисто мені допомагало малювати схеми. Візуально якось запам’ятовувати потроху, потроху, якраз паралельно з проходженням курсів. Я ще готувалася до усної частини. Скільки це в мене займало протягом двох місяців? Близько 3-4 годин на день.

Цього разу з якого разу вам вдалося скласти?

З першого разу.

Неймовірно!
Тобто ви вивчили словацьку, не медичну, до B2. Потім медичну словацьку — два місяці інтенсивної підготовки по 3-4 години на день.
Склали з першого разу. Чудово!
Найскладніше за ці два місяці — що було?
Проблеми, виклики можна розділити на дві основні групи.

Це, звичайно, домашні справи, які затягують і відтягують процеси навчання. Це, напевно, в усіх так. Є такий гарний спосіб, щоб не прокрастинувати — по 15 хвилин. Тобто 15 хвилин активно займаєшся, щось вчиш. 15 хвилин перерва. Ставиш собі будильник кожні 15 хвилин. За якимись психологічними дослідженнями, я читала, що дуже підвищується KPI навчання — короткими перервами й короткими фазами навчання. Це допомагає не прокрастинувати.

Друга група викликів — це по темі медичній.
Я закінчила медичний університет уже більше 10 років тому. Всю університетську програму, особливо якщо ти не використовуєш якісь галузі в роботі, неможливо пам’ятати. Були, звичайно, галузі, які важко було згадати.

Наприклад, я не працювала з акушерством. Я близько взагалі не підходила до цього питання у своїй робочій практиці. Тому згадувати це все, згадувати аж до анатомії, перший курс університету — це, звичайно, було важко, але все згадується.

Якщо говорити про анатомію — зараз в інтернеті дуже багато платформ, де є візуалізація, де в 3D можна щось подивитися, згадати. Допомога досить серйозна в цьому плані. Я намагалася звертати більше уваги, якщо я бачу прогалину в мене в якійсь галузі, я якось намагалася до неї повертатися, повторювати. Можливо, з іншого боку підходити. Якщо якась класифікація складна — її начертити.

Тобто ви намагалися пропрацювати максимально, на 100% усі питання?

Ну, принаймні я собі поставила таку мету, щоб принаймні на кожне питання кілька речень сказати, щоб не мовчати, не відповідати «я не знаю». Я думаю, для будь-якого екзаменатора фраза «я не знаю» — це вже як хрест на людині. Тому я намагалася так, щоб принаймні щось сказати.
Так, звичайно, кожне питання.

Зрозуміло, що були питання, які стосувалися безпосередньо моєї попередньої діяльності.
І там можна було розповідати довго й об’ємно.

Але, до речі, екзаменатори, коли чують, що людина в питанні розбирається, розповідає багато, докладно — вони її зупиняють досить швидко. Тобто такого, що я це питання знаю, я за рахунок нього пройду весь іспит — такого немає.

Кожне питання дає 25%. Тобто якщо одне питання не відповіли — 75% всього, значить, людина склала. А такого, що одне питання перекриває всі інші — такого немає. Тобто треба на кожне питання хоч щось відповісти.

Гаразд, і тоді до самого іспиту. Було щось, що на іспиті вас здивувало? Щось дивовижне з того, до чого ви не були готові?

Ну, в принципі, так сказати, щоб прям я не була готова, і щось мене здивувало й не дало мені можливості спокійно відповідати — я б не сказала. Я попередньо спілкувалася з колегами, які вже там були, знають. Тобто я чула якісь моменти, які можуть бути.

Тому так сказати, що прям щось могло завадити, і таке прям видатне — ні. Ну, деякі маленькі відмінності.

Наприклад, іспити в моєму медуніверситеті — там ні студенти, ні професори, ніхто не носить халати. Це незвично, тому що в нас у медінституті всі були в халатах. Студенти, викладачі — така уніформа. Тут такого немає. Мені це так не заважає нічого.

Добре. Тобто з такого, що вам хотілося б знати заздалегідь, чого ви не знали — там не трапилося. А ось зараз, коли ви вже пройшли цей шлях, можливо, у вас є якийсь момент, який іншим, хто тільки піде або збирається на іспит, добре було б знати й врахувати. Є таке? Можете?
Можу. Це моя особиста суб’єктивна думка. Це стосується мови спілкування. Тобто екзаменатори звертають увагу на мову. Тобто не треба розраховувати, що ось я там щось скажу російською — мене й так зрозуміють. Або українською — неважливо. Реагують на це не дуже добре.

Можуть закрити очі. Але якщо з мовою проблема, то можуть бути проблеми й загалом з іспитом. Що врахувати — якщо не виходить якось запам’ятати якийсь термін словацькою мовою, вони ж самі, викладачі, екзаменатори, пропонують: скажіть латиною. Тут дуже багато використовується навіть у звичайній практиці у лікарів латина. Тому якщо комусь буде простіше — запам’ятовуйте не словацькою, запам’ятовуйте латиною.

Це набагато краще, ніж якщо ви будете говорити російською чи українською. Ну або вже зовсім у крайньому випадку можна англійською сказати. Особливо якщо це стосується якихось міжнародних класифікацій — це теж окей. Тут англійська теж використовується досить часто в літературі. Особливо якихось великих класифікацій це стосується. Використовується англійська мова спокійно.

Варто уникати, звичайно, використання російсько-української мови. Тобто мова — це прям база.

Краще сказати «in vino veritas, in aqua sanitas», ніж щось російською.

Про ресурси ми трохи відзначили. Можливо, трохи повторимо й розширимо ресурси, які вам максимально допомогли при підготовці. Зрозуміло, перший крок чудовий крок B2.
На платформі у нас є тести — чудово. Ви купили дві книжки — супер. Ще щось є таке, що можна порадити?

Порадити — це на платформі у вас були лекції. Тобто, наприклад, я не купувала літературу з акушерства, з хірургії. Тому матеріали з цих дисциплін я брала з лекцій.

Ті теми, яких мені не вистачало, я знаходила в інтернеті, досить багато у вільному доступі лекцій, написаних саме словацькою для студентів словацьких медичних вишів: Кошицьким університетом, університетом у Братиславі. Є деякі питання.

Зрозуміло, що підручник у PDF-форматі завантажити не можна, але якісь лекції — дуже багато по якихось конкретних питаннях.

Просто я заходжу в Google словацькою, пишу якусь тему і вже дивлюся. Деякі питання, які я не могла знайти — це було винятком, але я для себе брала вже зі своїх якихось підручників, які в мене ще були з університету російською. Але з тим розумінням, що мені треба буде це ще перекладати.

Зараз ви склали цей іспит, ви вже, виходить, практично лікар без спеціалізації, майже фініш — ще спеціалізація, так? Чи є якісь моменти, як за особистими відчуттями? Як ви зараз себе почуваєте? Як змінилося ваше життя й сприйняття себе тут, у Словаччині? Чи є щось таке?

Змінилося. Я себе почуваю впевненіше, що я тут принаймні не пропаду. Що я можу піти працювати, заробляти, розвиватися, навчатися далі, удосконалюватися в професії. Додало мені відчуття, що я вже твердо стою тут.

Так, чудово. Гаразд, тоді ось до цієї твердості ще питання про труднощі до цього. Які труднощі найбільш запам’яталися або були найболючішими, з якими ви зіткнулися тут, у новій для себе країні? І як ви з ними впоралися?

Я вже тут досить давно, більше трьох років у Словаччині. Спочатку, перший рік, звичайно, у мене були труднощі з мовою, тому що перший рік я взагалі не вчила мову. Я розуміла, що це пряма трудність — не знати мови в країні, в якій ти живеш.

У перший рік мову не вчили. Це було якесь усвідомлене рішення?

Ну як усвідомлене рішення? Перший рік, я думаю, у всіх таке незрозуміле. Може, вже скоро повернемося додому, і це вже не потрібно буде. У якийсь період у нас із чоловіком були думки взагалі переїхати в іншу країну. Це більше від якоїсь нерішучості, невизначеності.

Потім, коли ми вже отримали тут ВНП, ми зрозуміли, що вже все — ми будемо залишатися тут. І це тоді перше, що я вирішила — я йду вчити мову, тому що без мови в чужій країні, як би комусь не здавалося, що мова схожа — так, вона схожа, але все ж таки. Все ж таки це дві різні мови, якщо говорити про російську й словацьку. Ось такий цікавий момент.

Якраз зараз повторюєте, прям я чую, як повторюєте одну людину, у якої я брав інтерв’ю теж з цього приводу, але там те ж саме — ми говорили тільки про підприємців. Тобто у них такий є переломний момент, має бути, коли вони вирішують, що вони залишаються тут. Тільки тоді вони починають учити мову й якось більше починають пускати коріння.

До цього моменту, до цього рішення — ще кудись ми, може, повернемося, ще кудись поїдемо, ще щось. Тобто якраз до цього моменту нічого не відбувається. І в деяких цей період затягується на десятиліття.

У мене чоловік підприємець. І теж, я ж кажу, у нас був момент невизначеності. Коли підприємець уперше заплатить податки — він уже зрозуміє, що я звідси не поїду.

Гаразд, ще одне питання тоді про… Тепер про те, що особливо подобається.

Давайте, скажімо, у словацькій системі охорони здоров’я, от у колегах, можливо, ви з кимось уже комунікували, спілкувалися, працювали разом. Що можна відзначити в них особливо хорошого? У самій системі, у колегах?

Ну, я тут у системі охорони здоров’я ще не працювала. Я можу сказати, ну, хіба що з боку пацієнта й переказати досвід колег. Але з того, що впадає в око — це комп’ютеризація кожного лікаря, як би так сказати. Тобто електронні рецепти, електронні медичні картки.

Це от те, що прям про систему говорить позитивного. Те, чого, напевно, нам не вистачало. В Україні таке було в якихось локальних, може, медичних клініках. От якщо говорити про держсектор — там ці паперові історії хвороби, рецепти на папірцях. От.

Що сказати про колег місцевих? Вони дуже спокійні. Тобто вони розслаблені. Немає такого, як у нас. Усі в напрузі. Я навчалася, я працювала з думкою, що лікар завжди винен. Тобто це величезний тиск. Тут, мені здається збоку — я не можу стверджувати точно, але мені здається збоку, що лікар якось із боку закону більше захищений у якихось питаннях.

Ось. Це однозначно плюс. Тому колеги такі спокійні, розслаблені, працюють у задоволення.

Вже ближче до завершення хотілося б, можливо, є щось, що ви звідси хотіли б сказати собі тій, яка тільки починала шлях інтеграції в Словаччині. Одне-два речення, щоб вам там допомогло.

Однозначно раніше вчити мову. Раніше. Що стосується іспиту, я досить довго думала над цим кроком. Людина не дуже впевнена в собі: ой, раптом не вийде. Треба було цей процес починати раніше. І все одно все б вийшло. Можна було це не так затягувати.

Чим раніше не вийде, тим швидше вийде?

Кожного дня, щомісяця сюди приїжджає все більше й більше по суті конкурентів. Я маю на увазі вже про роботу, наприклад. Все більше й більше конкурентів. На старті їх тоді було просто менше.

Почати раніше — це порада собі на початку. Якщо говорити про тих медиків, які зараз тільки приїхали або ще думають про переїзд. Є якісь рекомендації для них?

Рекомендації в першу чергу — зосередитися на вивченні мови. Не потрібно думати, що мова майже така сама, як наша, і можна її залишити десь там осторонь. Ні.

Треба зосередитися на мові. І тоді адаптація буде простішою. І з отриманням роботи, з проходженням усіх етапів і нострифікації теж буде простіше.

Вся система тут набагато простіша, ніж у сусідніх країнах Євросоюзу. Наскільки я чула від колег із Чехії, у Словаччині цей шлях легший і простіший. Не кажучи вже про Німеччину. Тому це великий плюс. Скажімо так, це вагомий привід обрати саме Словаччину.

Тому я вважаю, що зосередитися на вивченні мови й уперед.

Досить коротко. Дуже відверто. Дякую за ваші відповіді. Дякую за вашу історію. Не всі погоджуються, не всі дають згоду озвучити історію для інших. Наразі це ваш особистий успіх. Але також це сигнал для тих, хто сумнівається. Багато хто працює зараз не за спеціальністю, а саме через страх. Працюють на складі або просто прибирають.

Ваша історія — це сигнал для них, що все можливо, все реально. Будь ласка, не бійтеся. Не бійтеся.

Упевненість має бути підкріплена зусиллями. Просто прийти на іспит і думати, що раптом пощастить — скоріше за все, так не вийде.

Треба виділити собі час на підготовку. Достатньо великий відсоток успіху залежить від везіння. Вам може трапитися дуже поганий білет, і ви не складете, хоч і готувалися пів року до іспиту. Також людський фактор нікуди не дінеться. Комісія — вони втомлені, вони там цілий день сидять. Вони змушені слухати нашу словацьку з нашим акцентом упереміш із російською.

Ще треба робити знижку й на людський фактор.

Але точно так само може й пощастити. Ви можете витягти хороший білет, вам може бути прихильна комісія, ви їм сподобаєтеся — і все буде добре.

Тому як мінімум варто піти, спробувати, подивитися, як це відбувається, де це відбувається. Я розумію, що це ще питання грошей для багатьох, тому що одна спроба коштує 500 євро. Це немаленька сума, але тим не менш, якщо навіть з першого разу не вийде, ви вже будете знати, як це відбувається, до чого ви готові, як себе вести, як себе не вести.

Це досвід. Навіть якщо негативний — це теж досвід.