Як скласти іспит лікаря в Словаччині: досвід педіатра

Анна Мельник — педіатр з України, яка сміливо обрала шлях професійної реалізації у Словаччині. Її історія про віру в себе, витримку та мрію знову лікувати дітей, але вже в іншій країні. Своє рішення переїхати до Словаччини вона прийняла ще під час шостого курсу медичного університету. Вона шукала середовище, де можна професійно зростати, де працю лікаря цінують не лише морально, але й матеріально.

Після прибуття до Словаччини, лікарі з України мають пройти процедуру нострифікації — офіційного визнання диплому. Про процедуру нострифікації я дізнавалась самостійно. І одразу зрозуміла: для педіатрів усе трохи складніше, ніж для загальних лікарів. Перш за все, необхідно скласти додатковий тестовий іспит — skúška spôsobilosti, який дає право працювати стажистом.

Цей іспит складається з питань із різних спеціальностей: від нейрохірургії до імунології. Добра новина: його можна складати українською, російською або словацькою, а приклади тестів доступні на сайті Slovenská zdravotnícka univerzita.

Основний іспит — вимагає значно більшої підготовки. Анна почала готуватись ще до переїзду, вивчаючи мову та проходячи курси. Після складання skúška spôsobilosti вона присвятила 8 місяців інтенсивній підготовці: щоденні заняття по 10 годин, структурований план вивчення і вивчення термінології словацькою. Вивчала чотири ключові предмети — по місяцю на кожен, а останній місяць — на повторення.

Готуйтесь заздалегідь. Навіть якщо тест не здається складним — це додатковий стрес, час і витрати.

• Анна відверто ділиться типовими помилками, яких варто уникати під час складання усного іспиту. Мовчання — краще одразу починати відповідь.
• Відсутність структури — відповідайте за схемою: визначення → етіологія → клініка → діагностика → лікування → профілактика.
• Короткі відповіді — розгортайте думку, демонструйте логіку.
• Стрес — знайдіть свій спосіб заспокоїтись.

Власна тактика Анни — перед іспитом вийти на 20-хвилинну прогулянку, побути 10 хвилин без гаджетів і сказати собі: "Це не останній шанс, я впораюсь!"

У кожного з нас є професія, але іноді, щоб залишитися тим, ким ти є, треба почати з нуля.
Наша сьогоднішня гостя — Анна Мельник, педіатр з України. Вона пройшла повний процес визнання диплому й тепер знаходиться у пошуках роботи у Словаччині. Але перш ніж знову отримати право лікувати дітей, їй довелося пройти шлях складніший за той, що проходять більшість іноземних лікарів у Словаччині: додатковий іспит, інша система, нова мова. Це історія не лише про медицину, а й про витривалість, про те, що означає не просто адаптуватися, а знайти заново і стати ще сильнішою.

Розпочнемо з першого такого запитання. Як ви вирішили їхати саме до Словаччини? Чи був якийсь переломний момент?

Насправді рішення щодо переїзду я прийняла ще за рік до цього, коли навчалася на шостому курсі медичного університету. Протягом навчання я завжди обдумовувала свою кар'єру і що я маю робити після. Завжди шукала можливості для професійного зростання в стабільному середовищі, де гідно оцінюється праця. Словаччина відповідала всім критеріям: близько до України, подібна мова і культура. Також особисті причини: зокрема, частина моєї сім'ї перебуває вже досить давно в Словаччині, І тому я розуміла, що це буде така додаткова підтримка для мене протягом всього мого шляху тут.

Тобто це не було таким спонтанним рішенням. Це був якийсь план.

Так, це було дуже добре обдумане рішення. Я розуміла, від чого я відмовляюсь там і куди я йду.

Напевно, коли ви будували цей план, ви вже знали про те, що визнання диплому іноземного педіатра у Словаччині має складніший шлях, так?

Так, спочатку я не мала жодної інформації, почала шукати в інтернеті й дізналася, що педіатри мають інший шлях — складніший за загальних лікарів. Які в мене були відчуття? Це трохи налякало: додатковий іспит, більше підготовки й стресу. Але з іншого боку, коли дізналася, що раніше дипломи взагалі не визнавали в Словаччині, тоді ніби камінь впав з душі, що я саме потрапила сюди в такий період, коли я можу здавши два іспити підтвердити свій диплом.

Це супер! В мене тут дописане саме це запитання. Чи знали ви, що ще кілька років тому ви б не визнали свій диплом і що ми зараз можемо передати привіт та подякувати Міжнародній асоціації лікарів у Словаччині.
Про підготовку до іспиту і самі іспити. Розкажіть детальніше про додатковий іспит – skúška spôsobilosti. Що він включає? Що було легко, а що ні?

Насправді, так, дійсно, ми маємо різницю в проходженні цієї дороги як загальними лікарями і педіатрами. Різниця полягає в тому, що педіатри для остаточної нострифікації диплому мають складати додатковий тестовий іспит „skúška spôsobilosti“. Після успішного складення, цей іспит потім дає можливість працювати лікарем-стажистом, до моменту складання основого іспиту. Натомість, загальні лікарі можуть починати працювати після нострифікації без цього.

Що стосується „skúška spôsobilosti“ — це іспит який включає в себе тільки тестову частину. Тобто основна ціль полягає в тому, щоб педіатри наздогнали ту різницю в годинах щодо деяких предметів під час навчання в університеті. Тест доступний українською, російською або словацькою, що полегшує завдання лікарю, який тільки приходить до Словаччини і нємає знання мови.

З іншого боку включає у себе тести з таких предметів: неврологія, нейрохірургія, імунологія, ядерна медицина тощо. Тест не вважається надскладним, оскільки ми маємо базу тестів, яка знаходиться на сайті Slovenská zdravotnícka univerzita. Але це додатковий стрес, хвилювання, продовження часу щодо підтвердження диплому та додаткова оплата, яка на даний момент становить 200 €.

Тобто ви здавали цей іспит українською?

Так.

Англійською теж можна?

Мені здається, що так. Але я можу помилятись. Точно знаю за українську та російську.

Як ви будували свою підготовку до основного іспиту "Doplňujúca skúška"?

Підготовка взагалі до мого переїзду розпочалась ще за півроку до переїзду, тобто за 6 місяців до закінчення університету я почала вивчати словацьку мову на курсах. Після приїзду до Словаччини я вже володіла базовим рівнем словацької мови, та це полегшило мені завдання.

Подала документи на нострифікацію та очікувала відповіді. У вересні, тобто через два місяці після переїзду, я склала "скушку" для педіатрів. Потім почала інтенсивно готуватися до основного іспиту. Загальна підготовка в мене тривала 8 місяців, цей період розділяю на перехідний та інтенсивний. Під час перехідного періоду, протягом перших трьох місяців, я зосередилась на вивченні медичної термінології та перекладі питань.

Я обрала для себе стратегію щоб покращити ці знання, саме поєднуючи вже вивчення питань з іспиту з вивченням термінів. Я брала питання та виписувала основні терміни, які мені потрібно, їх повторювала і вивчала. Цей період був дуже повільним, оскільки на одне питання іноді знадобиться цілий день, щоб повністю повністю його зрозуміти та перекласти. Цей період в мене тривав 3 місяці. Наприкінці цього періоду, у січні, я зрозуміла, що вже маю достатню базу розмовної мови та медичних термінів. Після цього в мене почався більше інтенсивний період який тривав 5 місяців.

Моя стратегія заключалась в тому, що ми на іспит маємо 4 предмети — по місяцю на кожен (терапія, педіатрія, гінекологія, хірургія), 5-й місяць — на повторення. При цьому, вирішила вивчати хірургію останньою. Цей предмет найбільше вимагається, оскільки майже завжди на іспиті першою питують хірургію, і саме цим запитанням ті моежм показати власні знання.

Щодо цих трьох предметів — терапії, педіатрії та акушерства — я вивчала їх разом.
Кожен лікар обирає свою стратегію підготовки. Для мене було зручніше працювати за білетами: одне питання з терапії, одне з педіатрії, одне з акушерства — і так по колу. Такий підхід дозволив мені за чотири місяці пройти увесь матеріал, а п’ятий місяць я присвятила повторенню. Підготовка була дуже інтенсивною — щодня я займалась щонайменше 10 годин. Свідомо відмовилась від роботи в лікарні, щоб максимально зосередитися на іспиті. Це було довго, важко й місцями нудно, але — воно того варте.

Чи було щось у цьому процесі підготовки, що вас е здивувало і про що ви хотіли знати заздалегідь?

Здивував об'єм матеріалу. На початку здається, що все знайоме — кожен лікар усе це вже проходи в університеті. Але з іншого боку, додається мовний бар’єр, і саме це починає лякати. У процесі вивчення мови ти розумієш, що обсяг матеріалу — величезний. Його потрібно не просто повторити, а й переосмислити іншою мовою за досить короткий термін. Багато чого вже забулося, тому сприймати й засвоювати все це — справді складно.

Добре, ви підготувалися, прийшли на іспит. І, як і більшість лікарів, напевно, вже щось читали, з кимось спілкувалися, мали певні уявлення. Але чи було під час самого іспиту щось несподіване? Можливо, щось, до чого ви не були готові?

Насправді, мені здається, що якихось таких сюрпризів для мене не було. Я старалась дізнатись максимальну інформацію від своїх колег щодо того, як проходив іспит, чи там був час на підготовку, чи ні, тобто яка атмосфера там панує і так далі. Тому певно, якихось сюрпризів для мене особисто не було.

Окей, сюрпризів на іспиті не було. Тоді ще раз до підготовки. Можливо, були моменти, коли, скажімо так, опускалися руки і вже не хотілось нічого від цього робити. Що вам допомагало все ж таки йти далі? Чому?

Що стосується саме цих моментів, то певно такі два переломні моменти були під час підготовки. Перший — це саме початок, коли ти бачиш обсяг матеріалу, в тебе з'являється така сильна зневіра, тобі не віриться, що це можливо людському розуму осягнути. З іншого боку, другий період — це період повторення. Ніби ти вчишся, відчуваєш прогрес, а потім, після того як вивчив увесь матеріал, тобі здається, що ти все знаєш, що ти молодчинка. Але потім приходить момент повторення. Ти повертаєшся на самий початок і розумієш, що ті питання, які ти вивчив ідеально, знав якнайкраще, але пройшовши декілька місяців, повертаєшся до того, що 50% інформації вже забуто. І це просто максимально знеможує саме тоді, коли цього найменше потрібно — перед іспитом.

Але що мені в цьому випадку допомагало — це, насамперед, підтримка моїх рідних і близьких. Це люди, які вірили в мене набагато сильніше, ніж вірила в себе я. А окрім цього, часто, коли мені вже нічого не хотілось, я просто виходила надвір, багато гуляла, посиділа на лавочці. Інколи мені допомагали спонтанні покупки, інколи — розмова з друзями. Тоді, прогулявшись, випивши кави, я поверталась і знову сідала. Це мене трошки розряджало.

Тобто відволіктись?

Так, відволіктись. Змінити атмосферу.

Супер. Гадаю, про сам процес іспиту ми вже розмовляли з багатьма, і багато лікарів між собою діляться цією інформацією. Що хотілося б від вас дізнатись: чи були якісь такі типові помилки на іспиті у лікарів, за якими ви могли спостерігати саме під час відповіді на іспиті?

Першою і найчастішою помилкою, яку багато хто допускає, є мовчання — очікування запитань від комісії. Тобто, коли ми приходимо на іспит, витягуємо білет, маємо чотири запитання, потім нам дається час на підготовку. У середньому заходить четверо-п’ятеро лікарів. Поки хтось відповідає, ти маєш час на підготовку. Потім розпочинається твоя відповідь. Тобі задають декілька питань щодо кар’єри, університету тощо. Дуже важливо відразу почати говорити своє питання, тобто не мовчати, не чекати запитань. Коли ми розповідаємо — ми доносимо те, що знаємо. А коли мовчимо — виникає напруга між комісією і лікарем. Тоді починають задавати багато питань, які є різноманітними, і на які ти можеш не знати відповіді.

Другою помилкою, про яку я чула, була відсутність структури у відповіді. Коли отримуєш питання, дуже важливо відповідати за чітко сформованим планом. Наприклад, якщо є захворювання — почати з визначення, потім етіологія, класифікація, патофізіологія або патогенез, клінічна картина, діагностика, лікування, профілактика. Дотримуючись цього плану, ти не створюєш хаос у своїй відповіді — що надзвичайно важливо.

Третьою частою помилкою є закриті відповіді на запитання. Коли комісія запитує — не потрібно відповідати лише «так» або «ні». Це створює враження, ніби ти вгадуєш. Якщо, наприклад, питають: «Чи існує лікування даної хвороби?» — слід відповідати: «Так, існує. Застосовуємо таку групу препаратів, така схема, така тривалість». Тобто давати повну відповідь.

І четверте — це хвилювання. Воно впливає і на відповідь, і на атмосферу. Дуже важливо перед іспитом обрати метод самозаспокоєння, який допомагає саме вам: для когось це прогулянки, для когось — дихальні техніки. Намагатися заходити на іспит максимально спокійним. І, коли вже отримав своє запитання, дотримуватись основних правил комунікації: зоровий контакт, жестикуляція, чітка вимова. Завдання — створити легку атмосферу між вами й комісією. Це допоможе і комісії, і вам.

Чи можете поділитися вашою стратегією або інструментом заспокоєння, як ви до цього приходите?

Я вирішила для себе, що найперше — це прогулянка на свіжому повітрі хвилин на 20. Це мене завжди заспокоює. Потім 5–10 хвилин я вимикала всі гаджети, щоб не було спокуси щось повторювати. Старалася відсторонитися від інших, бо атмосфера там напружена. Сідала окремо, спокійно дихала. І ще заспокоювала себе тим, що це не кінець. Якщо не вийде зараз — через три місяці є наступний термін. Я обов’язково здам. Такі елементарні речі дуже допомагали.

Супер. Зараз ви згадали два інструменти, які я вже чув від двох різних лікарів. Одна розповідала, що після тесту вона відключилася від усіх, пішла до готелю, а потім повернулася. Інша розповідала, що зменшила значущість результату, поділила процес на кроки: подати заяву, спробувати вчитися, піти на іспит. Якщо не складе — нічого страшного. І вона теж здала з першого разу.

Наступний блок — про життя у Словаччині та роботу. Наскільки я пам'ятаю, ви шукаєте роботу. Чи можете розповісти про цей процес? Де та яким чином шукаєте, чи вже проходили якісь співбесіди, що очікують словацькі роботодавці від іноземних лікарів?

Насправді так, я зараз перебуваю на етапі отримання всіх документів після іспиту. Це також дуже важливий етап, який може затягнутися навіть на декілька місяців. Наразі я в очікуванні, але в мене вже є місце праці, де мене чекають. Спочатку я шукала роботу самостійно через різні сайти, типу Profesia.sk. Потім зрозуміла, що знайти роботу в Братиславі самостійно доволі складно — тут висока конкуренція. Тому я звернулася до Med-Integro, зокрема до Мар’яна Нерядного, який допоміг мені знайти омріяне місце роботи.

Я проходила лише одну співбесіду — вона була звичайної структури, як в Україні. Що від тебе вимагається? Насамперед запитували про рівень знання мови, оскільки це важливо для більшості лікарень. Також про клінічний досвід. У деяких випадках — про знання інших мов (німецької, англійської). Іноді — про медичні знання.

Це вже цікаво, бо в нас в однієї з педіатрів, яка зараз саме готується до переїзду, вона питала, які питання будуть на співбесіді. І я відповідав, що це більше про мову, але ви кажете, що можуть бути й питання про медицину — хоча це рідкість. Яке запитання було у вас? Що пам’ятаєте, як?

Ой, але насправді це були елементарні запитання — типу лікування пневмонії, лікування бронхіальної астми, ну, якісь максимально базові питання. Тобто не було чогось надскладного, на що лікар-педіатр не зміг би відповісти.

Тобто не буде чогось такого, як на іспиті.

Ні, абсолютно ні. У 90% випадків — і здебільшого це справді так, як ви кажете — усе будується на знанні мови, на досвіді роботи, на обговореннях базових питань щодо праці, тобто типу оплати тощо.

Тобто це не ще один іспит — це саме співбесіда. Та співбесіда, яку ви проходили на тому омріяному місці роботи, яке зараз чекає на вас — чи можете щось про це розповісти?

Таким додатковим фактором було те, що я проходила співбесіду за місяць до того, як мала здавати іспит. В мене надзвичайно вірив і досі вірить Мар’ян, який завжди казав: "Та вона здасть іспит за місяць. От побачите — обов’язково здасть". Ми справді просто чекали цього періоду, щоб я все ж таки склала іспит.

Тому це була звичайна співбесіда — нічим не особлива. Мою мову вони одразу почули, бо ми спілкувалися словацькою.

Щодо знань — звісно, вони розуміють, що ти лікар, який приїхав з України. І, відповідно, так — ти знаєш медицину, але не знаєш словацьку систему, медичну систему. І більшість лікарень, які потребують працівників, радо цьому навчають — тобто під час періоду стажування.

Супер. Тоді, якщо зараз не про роботу, то, напевно, про життя. Як складається ваше життя та адаптація у Словаччині? І чи були якісь цікаві або несподівані моменти, яких ви точно не очікували?

Я живу тут вже рік, і ще досі триває адаптація. Вона не надто важка, оскільки є багато позитивних моментів, зокрема і те, що приїхала в Словаччину з мінімальним знанням, але мови, зокрема певна схожість культур, та з наявною підтримкою від близьких. Найбільше мене вразив ритм життя. Словаки живуть повільніше, більше насолоджуються та смакують життя, на відміну від нас, українців, які постійно звикли бігти. І саме це я хотіла б перейняти.

Окей. Тобто ви вважаєте, що це саме насолода? Це не щось інше, так? Бо коли я приїхав — а це було десь дев’ять років тому — я багато чув від наших, україно- та російськомовних, що словаки взагалі нічого не хочуть робити, що вони ліниві, і що не можна нічого очікувати від них занадто швидко.

А зараз — про погляд назад. Якісь поради, або, можливо, момент на вашому шляху, який ви згадуєте з особливою гордістю, теплом або з посмішкою?

Це був рівно рік тому — момент, коли я відмовилась від інтернатури в Україні. Було боляче, бо я залишала хорошу роботу у Львові й обирала невідомість у Словаччині. Тоді здавалося, що це найгірший день у житті, але зараз я радію цьому рішенню.

Другий важливий момент — день іспиту. Коли розумієш, що склала його, тебе переповнюють емоції: хочеться кричати, стрибати, обіймати всіх. Ці емоції варті всіх місяців підготовки — і я цим пишаюсь.

Що б ви могли сказати або порадити лікарю, який тільки збирається переїжджати або ще вирішує — їхати чи не їхати?

Певно, якби я зустріла такого лікаря, я б сказала: у тебе обов’язково все вийде. А якщо до своєї великої мрії додати натхнення, регулярну підготовку і шалену віру в себе, то в кінці цього шляху ти неодмінно почуєш заповітне: "Вітаю, ви склали іспит". Головне — віра в себе і регулярна підготовка.

Якщо описати весь цей шлях одним словом чи образом — що це буде?

Перше, певно, що мені спало на думку — це лабіринт. Темний лабіринт, в якому людина стоїть на початку. Вона робить крок у невідомість, помиляється, повертається назад, пробує знову. Тобто мається на увазі й різні стреси, моменти, коли опускаються руки, і підготовка, і, наприклад, вибір стратегії тощо. Але, незважаючи на все це, людина йде — крок за кроком — уперед. І якщо вона прикладе достатньо зусиль і не опустить руки завчасно, то обов’язково в кінці цього лабіринту побачить те заповітне світло.

Тож цей образ чи слово це лабіринт чи це світло?

Це шлях, яким людина проходить — саме шлях.

Тож цей шлях був непростим, але він доводить: якщо ти дійсно знаєш, хто ти є, жодна система не зможе в тебе цього забрати. Дякуємо за вашу сміливість і приклад — це було сильно.

Дякую вам за запрошення.